Надворі мінус п"ять і сніг лапатий.
Це найбіліша із усіх неділь,
Що їх мені вже випало зазнати
У краї довгих холодів.

Якщо мені заказані широти,
Ти простір в тісноті мені зроби.
... А на даху будинку, що навпроти -
Емблематичні голуби.

дарма я зійшовся із чорноволосим латригою
бо він то палкий то неначе покритий кригою
побачення наші раптові і дуже нечасті
і сонце ще нас не застало при цьому щасті
бо розкіш тікає не встигши уповні здійснитись
бо тугу незмірну пускаю я в поле на випас
як перше долоні пускав небезпечним маршрутом
по тілу його що не в змозі було заснути

хлопці, гарні хлопці, розумні хлопці, гарні розумні і мертві хлопці, хлопці мертві живі і ще не народжені, тіла їхні незаймані як трави неходжені, велосипедисти в трико в обтяжку, що тиснуть педалі і дихають важко, хлопці з сережками й без, хлопці з очима кольору листя й небес, сільський парубок що тягне з криниці відро, і бліді юнаки у тисняві метро, незнайомці усі і усі перехожі, молоді гондольєри із міста дожів, рибалки приморські охриплі і п’яні, і той музикант при лакованому фортепіані

 
TO THE BEGETTERS
OF THESE ENSUING VERSES
D I
O L
et cet.


Життя завжди однаково коротке.

Не вір ретельним підрахункам літ.

Ця низка днів, ці чорно-білі чотки,

Згорять раптово, як стрімкий болід.





Так притаманно вже людській природі,

Що дуже складно провести вододіл

На карті у реальному масштабі -

Де табір друзів, де ворожий табір?

Тут не покажеш берег ворогів,

Бо ріки тут течуть без берегів.









Є вислів у Гермеса Трісмегіста,

Немов людина - це велике диво.

Якщо поглянути на це правдиво,

то люди всі тепер не з того тіста,

бо борошно прогіркло до замісу.



Фарс зіграно.

Спускаємо завісу.





Цей ангел втік із дев"яти чинів,

Бо він любив і вбивство учинив.

Тепер висить цей шибеник крилатий

І на його крилі я вгледів лати.







Переступ пожаданий і гріховен.

Якби сьогодні знову жив Бетховен,

Він не шукав би домінант і тонік.

"Ти голубий",- мені сказав дальтонік.







Як добре, що спаковано валізи,

Й Бетховена до них не входить том.

Я гратиму на згадку "До Елізи"

Про наше літо й брів твоїх фантом.







На зустріч я чекаю випадкову,

Бо світ - це тільки дім для твого схову.

Лічилочку проказую щодня.

Чудна зі смертю в піжмурки гульня.






На серці осінь ріже шестодневи.

І вітер - наче пес поміж отар.

Мене прогнали з почту королеви.

Мене прогнали - я ж лише нотар.





Над гаванню у тінявій таверні

Я плів думки самотні і химерні.

А погляд мій блукав у потойбіччі шибки,

Де хвилі, як думки, здійнялись дибки.





Мій сад вродив двоякими плодами.

Я все ходжу - в мені є два Адами.

Зірвать плоди і стиглі, і зелені

Підбурює доточений до мене.





Я пута не порву міцного кову,

Про зустріч не забуду випадкову,

Про погляди, що раптом перетнулись,

Як складки на долонях давніх вулиць,

Як світло з чорним мороком проваль -

Так раптом, як приходить лиш печаль. 8.8.8